Полтавської церкви євангельських християн баптистів

«Я збудую церкву Мою і ворота пекельні,
її не здолають»
Мф. 16:18

Історія Полтавської церкви ЄХБ – це частина, скажемо частина славної історії Христової. Ми вдячні Богу, що полтавчани, наші земляки стали «причасниками божеського єства», і наслідують Царство Боже. Для нас важливо згадати сьогодні історичні віхи, які пам’ятає небо та закарбувала історія християнства. У другій половині 18 століття Господь особливим чином діяв серед українців заохочуючи їх шукати істину. Біблія була вже перекладена на українську та російську мови. Прості люди почали вивчати Слово та прагнули дійсно жити по ньому. Так почався євангельський рух в Україні.

В Полтаві розпочиналося все з того, що в часи особливого пошуку євангельської правди, на початку 20 століття Бог привів брата Діденко з Харкова до Полтави. Він перший почав проповідувати Слово Боже нашим землякам.
Невдовзі інший служитель брат – Ястремський Володимир переїхав з Харкова з сім’єю та оселився на квартирі у Бондаренко Зінаїди. Ястремський влаштувався на роботу в ПТРЗ і знайомлячись з людьми розповідав їм про радість, яку мав у Христі. Через ці прості слова Дух Святий відроджував до нового життя тих, хто охоче приймав Боже Слово. Віруючі почали иаємно сходитися для читання Слова та молитви по домах.

Перші зібрання проходили на Климівці, Павленках, влітку іноді по лісах навколо Полтави. Регулярні зібрання церкви почалися з 1907р. Запрошували тільки тих, кому вже розповідали про євангельське вчення і хто не виявляв ворожості до «нового вчення», як вважали тоді. Людські душі прагнули справжньої духовної свободи. Таке прагнення часто зустрічало відвертий спротив з боку влади та офіційної церкви. Так у 1912 році брат Сліпко Иван Кондратович був засуджений до 15 р каторжних робіт. Та через новий закон про віротерпимість вирок не був виконаний. Але не дивлячись ні на що церква зростала.

Служителем церкви став брат Ястремський. Був організований хор, першим регентом якого став брат Бондаренко за фахом – машиніст паровоза.
В 1917 році прийшов час свободи для всіх віросповідань. Церква була визнана офіційно і змогла проводити богослужіння відкрито.
На зміну бр. Ястремському, який повернувся до Харкова, приїхав випускник 3-х річної духовної школи проповідників Роман Дем’янович Хом’як. У 1920 році церква нараховувала вже більше 200 членів церкви. Наступні роки були благословенними. На початку 20-х р. було створене обласне об’єднання до якого ввійшла і Полтавська громада баптистів. Об’єднання церков нараховувало більше 60 громад.
Але краще про ці роки нам послухати доповідь бр. Хом’яка, який він читав на ювілеї церкви в 1928р.

З доповіді Р.Д. Хом’яка в 1928р. /російською мовою/

Прежде всего, мои дорогие друзья, я хотел бы, чтобы настоящий наш праздник, прошел сегодня для нас как можно незаметнее в смысле чествования кого-либо. Я хотел бы, чтобы мы се¬годня сосредоточили все наше внимание только на том, как развивалось дело Божие, и протекала Его святая работа у нас в Полтаве.

Между нами есть братья и сестры молодые духовно, которые ничего не знают о тех. трудностях, с какими была сопряжена работа наша для Господа. А потому, надеюсь, что всем будет интересно кое-что об этом узнать.

Собрания наши в 1917 году проходили тогда в доме сестры Бондаренковой. В то время властью была объявлена нам свобода вероисповедания, и мы постарались воспользоваться ею. Первым долгом мы решили перевести наше собрание на более видное место, и Господь дал нам помещение в школе имени Котляревского. Здесь мы собирались долго, приблизительно год или больше. Господь нас обильно благословлял. Здесь мы устраивали праздники, и к нам на помощь приезжали с разных сторон братья и сестры.

Но Господу угодно было переселить нас в другое место, для того, чтобы слово было проповедано и в других частях города Полтавы. Неожиданно для нас администрац¬ией было заявлено о немедленном освобождения помещения, занятого нами под собрание. Таким образом, мы перестали собираться в том помещении, где так много пережили, и о котором осталось у нас так много самых приятных воспоминаний¬. Но Господь не оставил нас ни на час и мы переходили с одной школы в другую, с одного помещения в другое. Каким - то чудным образом Господь открывал двери для проповеди Его св. Слова. Мы пользовались популярностью и нам многие симпатизировали.

Я помню, однажды в вечернем нашем собрании один немец встал и стал нас просить -чтобы делали наши собрания у них, в немецкой кирхе. Это было для нас искушение ¬с одной стороны, а с другой,- Господь видимо вел нас сюда, как мать, незаметно для самих нас приготовлял нам "Вифлиемские ясли". Искушение, о котором я упомянул, заключалось в том, что священники по всем церквам в то время гремели на нас, что вера баптистов «немецкая» и что мы работаем на немецкие деньги. А потому, посоветовавшись с братьями, мы сначала решили обратится с просьбой к архиерею Феофану, чтобы нам отпустили один пустовавший в то время православний храм для наших молитвенных¬ собраний.
Несколько братьев со мною были любезно приняты арх. Феофаном. Около часу мы провели с ним в беседе на разные евангельские темы, и в заключение он просил нас дать ему сутки сроку на размышление, на что мы охотно согласились. После, как выяснилось, священники и разные архимандриты восстали против такого послабления со стороны архиерея и нам было, в довольно грубой форме, отказано. Конечно, лучшего от них и не ожидали, но после этого с более легким сердцем обратились к лютеранам и, после довольно продолжительных переговоров, заключили с ними договор, которого придерживаемся и в настоящее время.

Несколько слов добавлю здесь о средствах, на какие мы начали нашу работу. Никаких -средств у нас не было .Квартирами мы пользовались бесплатными, работники были бесплатные, в том числе и я трудился безвозмездно, и только в 1918 г., во время пребывания у нас брата Винцкевича, было им предложено церкви давать мне небольшое содержание на что церковь согласилась и мне назначили 70 руб. в месяц. Деньги тогда падали в цене, так что 70 р. имели такое значение, как 20 или 30 руб. В этом отношении было трудно работать и я хотел бы этим только одно сказать будущим пасторам и проповедникам, что труд этот великий и славный, но здесь на земле он не ценится и не оплачивается. Награда же за него будет там, у Господа.

За эти годы было в общем пережито много скорбей, но и много радостей. Были и отпадение и отлучения от церкви. И уходили в вечность от нас дорогие братья и сестры. Также отъезд диакона Мирошниченко. Это были милые, простые, всегда приветливые и кроткие братья и как жаль, что их нет сегодня среди нас. Я предлагаю, дорогие братья и сестры, почтить вставанием память умерших наших братьев и сестер с пением (Гусли 385) - "Встретимся ли мы с тобою ... "

Во время нашей работы мы переживали не только скорби, но радости. Самая великая радость наша заключается в том, что из 15 членов в 1917 году ныне Церковь Полтавская возросла до 190 членов. Это приблизительно в 10 раз больше, не считая, конечно, тех многих, которые отошли в вечность, другие выехали от нас, чтобы в других местах распространять милость Божью к бедным грешникам и тем, которые ушли обратно в мир. Радость в том, что нам ежегодно приходилось крестить от ста до четырехсот новых членов в нашем Объединении, так что за 10 лет у нас образо¬вался союз из 60-ти поместных Церквей. И в настоящее время Господь обильно нас благословляет.

Первое рукоположение в нашей. Церкви было в 1921-м году. Были рукоположены два диакона: бр. Чуб, бр. Мирошниченко, две диакониссы: с. Хоминская и с. Вильде, и один благовестник Н. С. Лемешко. Из них остались в живых у нас двое с. Вильде и бр. Лемешко. Но к ним мы добавили в этом году еще двух диаконов, трех благове¬стников и одного учителя. Еще наша великая радость заключается в том, что из нашей Полтавской Церкви вышли наши воспитанники, братья работники, которые заняли на ниве Божьей видные места, бр: Масенко работает в Згуровке, под Киевом, бр.Уманец - в Туле, бр. Бабушин - в Конграде, бр. В. И. Синицын - в Москве и т. д. Разве это не должно радовать нас? Но у нас есть еще радость, а именно та, что у нас подготовляется рассадник здоровых достаточно подготовленных работников. У нас есть готовые семена. Когда Господь ,возносился на небо, Он с удовольствием смотрел на Свою смену и подняв руки Свои над ними благословил их. Хочется мне, мои дорогие братья благословить вас на великую работу Божью, на великие подвиги, ради нашего Господа Иисуса Христа! /кінець доповіді/

Але після років свободи Господь послав час випробувань. В 30-х роках піднялася хвиля «войовничого атеїзму» Р.Д. Хом’як поїхав на один із з’їздів церков в Харків, але звідти вже додому не повернувся. Там він був заарештований та з іншими братами та був засланий до Сибіру в район Іркутська. В колонії він був отруєний і тяжко захворів. Життя його тихо згасало. Його звільнили з колонії і останні місяці він провів як поселенець в Іркутсьу. Останнє своє богослужіння він провів лежачи у квартирі християн в Іркутську . Після приїзду дружини невдовзі відійшов у вічність.

Пізніше була заарештована і дружина Хомяка і про її долю нічого не відомо. Пресвітером церкви був обраний бр. Іван Горобець. Але він також був заарештований і без суду та слідства розстріляний разом з дружиною. В часи репресій 30-х, в Полтаві були розстріляні декілька інших братів служителів церкви.
Далі пресвітерське служіння звершував брат Сало Ф.І. У 1937р. церкві було заборонено проводити відкриті богослужіння. Віруючі знов були змушені збиратися нишком, по групах, на приватних квартирах. Так було до 1941р. В часи Вликої Вітчизняної війни церква відновили постійні богослужіння. В 1942 р. пресвітером було обрано Гнатенка Михайла Петровича, який також відбув до цього 10 р. ув’язнення за віру. І хоч часи були тяжкі Господь благословив церкву і в часи війни близько 100 душ покаялися і приєдналися до церкви.

З 1944р пресвітерське служіння звершували брати Оришечко та Сало Д.Ф. Церква збиралась в орендованому приміщені по вул. Фрунзе до 1949р. Пізніше до 1954 року у брата Онипко С.С. В 1944 році було офіційно завершено об’єднання двох союзів церков – Союзу баптистів та Союзу євангельських християн. Від цього всі церкви отримали і відповідну назву. Полтавська громада баптистів стала називатися

“Полтавська громада євангельських християн баптистів”.
В 1950 р. старшим пресвітером в області був призначений б. Теслюк Афанасій Маркіянович. Він звершував і служіння пресвітера в Полтавській церкві. Церква вперше придбала власний будинок по вулиці 8 Марта і почала швидко розвиватися. Та ворог душ людських не дрімав. Після реконструкції будинку, яку доводилося робити потай від влади, між братами виникли непорозуміння відносно використання допоміжних приміщень. Справа перейшла межу визначену Святим Письмом – брати пішли вирішувати справу в суді.

Будинок у 1961р. відібрали і віддали під бібліотеку. Чотири роки віруючі не мали місця де зібратися на спільну молитву чи для звершення Вечері Господньої. Ходили в церкви в Гожули, Абазівку та інші села. Тільки в 1964р служіння відновилися в орендованій квартирі на Юрівці, а потім у служіння були в домі ЄщенкоМ.В. який в цей час керував церквою. Пізніше в.о. пресвітера був вчитель церкви Стегній Йосип Григорович.

В обласному Об’єднанні церков служіння звершував ст. пресвітер звершував Власенко Михайло Іванович Як не дивно, але навіть не маючи достойних умов церква жила повноцінним життям. Був хор і навіть оркестр. Приїздили гості з других церков і брати та сестри відвідували сусідні церкви. Кожен особисто прагнув в своєму житті бути втіленням всіх християнських чеснот. З 1967р служіння постійно проводились в будинку по вул. Комінтерна 13, де спочатку було придбано частину приміщення, а потім і увесь будинок. На цьому місці церква отримала від Господа багато благословень. Та було пережито і чимало тривожних подій. На той час життя церкви влада намагалися обмежити дією “Інструктивного листа”. Не дозволялась участь дітей та молоді в служінні.

Було багато й інших обмежень. Органи державного контролю пильно слідкували за кожним віруючим особисто та за всією церквою взагалі. Так було в той час по всій територій Радянського Союзу. Хоч закон і не обмежував права віруючих, але принцип ідеологічної боротьби не дозволяв християнам займати керівні посади чи отримувати вищу освіту. Це було потрібно аби обмежити вплив віруючих на суспільство. Через ЗМІ та кіно створювався спотворений образ релігійних фанатів, які збираються тайкома на служіння і навіть приносять людей в жертву. Іноді на богослужіння приходили представники влади аби проконтролювати життя та служіння церкви. Після таких візитів когось із віруючих “проробляли” на місцях роботи або навіть звільняли.

Протистояння проти втручання влади в життя церкви привело до того, що частина віруючих по церквах перейшла на нелегальне становище і утворила Раду Церков ЄХБ. Не стала виключенням і Полтавська церква. Частина молоді та активних членів церкви відійшла і утворила церкву, яка існувала на нелегальному становищі. Сьогодні в Полтаві діє дві церкви РЦ ЄХБ, одна в Розсошенцях, інша по вул. Комунальній.

Незважаючи на труднощі Полтавська Церква ЄХБ продовжувала служіння по вул. Комінтерна 13. В 1974р на служіння пресвітера було обрано Семіона Анатолія Степановича. Постійне, власне приміщення для зібрань принесло свої плоди. Хоч і тайкома, але діти та молодь долучались до служіння. Віруючі запрошували своїх рідних та знайомих. Господь через проповідь торкався до сердець і Царство Боже зростало.

На початку 80-х було проведено повну реконструкцію молитовного будинку. Зала стала великою, просторою та світлою. Щоправда за таку “вольность” Семіон А.С. поплатився правом звершувати служіння пресвітера на три роки. В 1981 році на служіння Старшого пресвітера по Полтавській області було запрошено із Харкова Соловйова Леоніда Андрійовича, який звершував це служіння до трагічної смерті у 2000 році. З початком “перестройки”, а особливо з 1998 року, коли святкували 1000-ліття хрещення Київської Русі, Полтавська церква ЄХБ почала шукати можливості для поширення служіння в місті. Було проведено багато євангелізаційних служінь як в Полтаві так і в інших містах та селах області. З тих пір служіння церкви стало відкритим і з кожним роком все більш направленим на світ.

На початку 90-х років Господь благословив церкву місцем для будівництва нового молитовного будинку по вул. Зоряна 19. Але зручність розташування нового приміщення виявилась наскільки привабливою, що частина церкви почала збиратися на новому місці не дочекавшись закінчення будівництва. Це послужило поштовхом до прийняття рішення про утворення нової церкви. Зараз це церква “Надія”. Пресвітерами в ній були брати Соловйов Л.А., Русаков А.А., і були обрані на пресвітерське служіння Власенко Д. М. та Власенко Я.М. У 1995р від неї була утворена помісна церква ЄХБ “Хреста Господнього”; у 2004році – церква ЄХБ “Віфлеєм”; у 2006році –церква ЄХБ “Божа сім’я”; у 2007році –церква ЄХБ “Жива вода”.
Від церкви утворені громади в селах Федіївка, Жовтневе, Абазівка, Супрунівка, Василівка. Після відходу частини віруючих до церкви “Надія”, Полтавська церква ЄХБ продовжила своє служіння в молитовному будинку по вул. Комінтерна 13. В цей час була створена пересувна християнська бібліотека, яка працювала на центральних площах міста. Для вивчення Біблії була утворена група, і орендоване приміщення в середній школі №3. Пізніше в актовому залі школи вся церква почала проводити вечірні зібрання.

Коли керівництво школи відмовило в оренді вечірні зібрання проводились в залі готелю “Турист” та музичної школи №3. Кожного року через водне хрещення до церкви приєднувались десятки людей. Почало активно розвиватись служіння недільної школи. Для поширення Євангелії церква намагалась використати всі можливості – святкові концерти, біблійні уроки в інтернатах, служіння у в’язниці.
1994 рік став особливим в житті церкви. В допомогу першому пресвітеру Семіон А.С. на пресвітерське служіння було обрано брата Антонюк В.С. Цього ж року місцева влада на прохання церкви вдруге виділила ділянку і було розпочато будівництво нового приміщення по пр.Миру 26/13 в мікрорайоні «Левада». З ініціативи пресвітера Антонюка В.С. церква отримала назву – Полтавська церква євангельських християн баптистів “Відродження”. В 1995 році Семіон А.С. передав служіння першого пресвітера Антонюк Валерію Степановичу, а сам більше сконцентрувався на будівництві нового дому молитви та євангелізаційній роботі. Не побачивши закінчення будівництва, після короткої хвороби, в 1996 році А.С.Семіон був покликаний до небесної оселі.

В 1998році, наближаючись до завершення будівництва, церква мала вирішити питання використання приміщення по вул. Комінтерна 13. Занадто багато Господніх благословень ми отримали в тих стінах, щоб просто залишити їх. Разом з тим не було можливим прийняти рішення про продовження служінь. Тож на членському зібранні було затверджено рішення - всією церквою перейти в нове приміщення, а долю старого молитовного будинку вирішувати пізніше. 31 грудня 1998 року в новому приміщенні по пр. Миру 26/13 було розпочато постійні богослужіння, які милостивий Господь дозволяє нам звершувати до цього часу. Влітку 2000 року було звершено урочисте богослужіння посвячення нового Молитовного Будинку. Слава Богу за Його милості!

Після завершення будівництва церква змогла повністю зосередити сили на духовній праці. Крім Полтави місійна праця проводилось в Н.Санжарах, Піщаному та Карлівці. В цих місцях було відкрито нові церкви. Дух Святий також спонукав декотрих братів та сестер ревнувати про відновлення служіння в молитовному будинку на Дублянщині. Тож у 2000 році братерською радою церкви “Відродження” було прийнято рішення про утворення церкви “Благодать” та передачу їй для проведення служінь молитовного будинку по вул. Комінтерна 13. Відповідальність за церкву була покладена на дияконів Маляренка В. та Борт В. Саме цією церквою було проведено програму евангелізації для бездомних. Зараз пресвітерське служіння в ній звершує брат Власенко О.М.

У 2000 році трагічно загинув брат Л.А.Соловйов і Антонюк В.С. був обраний на служіння старшого пресвітера по Полтавській області. Під його керівництвом в церкві активно розвивалися служіння Недільної школи, молодіжне, сестринське, групи по вивченню Біблії, різні євангелізаційні проекти.
У 2002 році церквою було придбане недобудоване приміщення по пр. Миру 24 для розвитку служіння церкви. Це служіння розвинулося до створення “Центру Християнського служіння” як окремої місії в якій співпрацюють різні відділи та напрямки служіння. У 2003 році церква досягла чисельності 420 чоловік і постало питання про подальший розвиток церкви. На членському зібранні було ухвалено рішення про організацію другого недільного богослужіння. Відповідно змінилась робота недільної школи та організація хорового та музичного служіння. У 2006 році частина церкви “Відродження”, що була залучена в другому недільному богослужінні, утворила Євангельську церкву “Спасіння”. Пресвітером церкви “Відродження” було обрано Семіона П.А.
У 2006 році пресвітер церкви Антонюк В.С. був обраний виконавчим секретарем Всеукраїнського Союзу Церков ЄХБ. На служіння голови Полтавського об’єднання церков було обрано пресвітера Котелевської церкви Овсія О.І.

Так пройшли перші сто років служіння церкви в Полтаві. Це історія вірності Господа, посвячення в служінні, мужності дітей Божих та перемоги християн в поширенні Царства Божого. Це віха славної історії християнства в часи переслідувань комуністичної доби та часів свободи. Сьогодні вже через нас Дух Святий творить історію церкви, і ми повністю покладаємось на безмежну милість та любов нашого Господа Ісуса Христа. Загалом Полтавське Об’єднання нараховує 75 помісних церков. В Полтаві звершує служіння 10 церков ЄХБ і ми віримо, що це не межа. . Наша молитва про те, щоб Полтава мала благословення і на кожні хоча б 10 тисяч мешканців була утворена церква. Тому утворення ще 25 церков є необхідністю для Полтави. Це крок нашої віри для досягнення не спасенних полтавчан Вдивляючись в минуле, ми відчуваємо велику відповідальність за сьогодення, та продовжуємо служіння заради поширення Його Царства.

Доповідь Валерія Антонюка на святкуванні 100 річчя церкви ЄХБ в Полтаві.

Скачати доповідь тут