«Ви не можете змінити весь світ, але ви завжди
можете змінити світ однієї людини».
Джордж Хоффман

По милості Божій, моє життя – це немов аркуш, написаний по християнському шаблону. Народилась у віруючій родині, християнка у 4 поколінні, у 18 стала членом церкви ЄХБ, у 20 вийшла заміж за прекрасного християнина, який став моїм першим і єдиним чоловіком,батьком моїх дітей, головою нашої родини. Отримала світську і духовну педагогічну освіту,у церкві несла служіння вчителя недільної. Ніякого зв’язку з криміналом, ніякої ризикованої поведінки.

Все у кращих традиціях братства… А от друзі, співробітники і знайомі були різні. У багатьох, на жаль, знівечені гріхом долі, розбиті сім ї, спустошені серця. За багатьох щиро молилась, вислуховувала, давала поради, допомагала як могла і коли могла. Проте, насправді, для них я була другом лише «на відстані». У мене була своя, роками сформована точка зору на мораль, поведінку , стосунки. І прийшов час, коли саме стосунки Бог дав мені можливість переосмислити не з точки зору «кращих традицій», а з погляду Нагорної проповіді, Євангелії Ісуса Христа. Стосунки з людьми, життя яких торкнулась проблема ВІЛ/СНІДу. Це сталось не так давно, проте змінився не тільки мій внутрішній світогляд, але й весь устрій нашої родини, бачення багатьох членів церкви, моїх братів та сестер.

Почалось усе із звичної для нас усіх статистики: кількість алко і наркозалежних, хворих на туберкульоз, ІПСШ (інфекції, що передаються статевим шляхом), ВІЛ/СНІД та ін. А потім ця статистика, через різноманітні випадкові і невипадкові зустрічі, почала набувати особистісні обриси. Ісус почав знайомити мене і мого чоловіка з людьми, які стали «цифрою» в жорстоких статистичних даних.

Чути і бачити – різні речі, а тим більше споглядати і брати участь, це із власного досвіду. Тому нашою найпершою реакцією стала радіопередача про проблему ВІЛ/СНІД в Україні, яку ми з чоловіком підготували для Полтавської християнської програми «Світло», а потім її використали й інші передачі Транс Світового радіо. З явились перші відгуки, не завжди схвальні. Деякі християни вважали, що церква не повинна підіймати такі теми, а тим більше якимось чином намагатись вирішити цю проблему. Хтось рекомендував залишити все на ознайомчому рівні, щоб самому, мовляв, не потрапити в халепу. А хтось, і таких було найменше, запитав: «А що можу зробити я?»… Та було ще одне запитання, якому ми присвятили наступну передачу: «Як жити далі, якщо в мене ВІЛ!?»

Остання програма писалась під впливом моєї поїздки на християнський триденний табір під назвою «Знати, щоб жити!», на якому 80% присутніх були із статусом ВІЛ, усі вони були віруючими людьми, членами церкви. Тільки тоді я змогла реально оцінити не просто масштаби проблеми ВІЛ/СНІД в Україні та у світі, але й заглянути у ледь прочинені двері внутрішнього світу моїх братів та сестер, які вчились жити і виживати з ВІЛ не тільки у суспільстві, але й у місцевій християнській громаді, членами якої вони були, проте не відчували себе прийнятими. Окрім всього того, що я побачили, відчула, доторкнулась і зрозуміла, Бог чітко показав мені найголовніше. Проблема, якщо вона торкається людей, не може бути поза церквою, адже церква створена з людей, до того ж з людей грішних, але вже прощених Христом! І саме церква покликана спасати тих, які в неї не ввійшли і живуть у світі, переповненому гріха і горя. Бог не відміняв Великого доручення для дітей Христових у 21 столітті. Можливо народи змінились, можливо церква стала іншою, але любов Ісуса Христа так само однаково незмінна для будь якого грішника, так само як і для будь якого сина.

«Що можу зробити я?» Це питання супроводжувало мене постійно. Воно лякало, і я намагалась його відігнати, виправдовуючись чим завгодно, але сумління не давало мені втішити себе ніякими логічними поясненнями. Я зрозуміла, що це робота Духа Святого над моїм серцем і тому боялась противитись. Мене підтримав чоловік і ми разом з нашими дітьми почали молитись за моє подальше служіння. А ще Бог дозволив мені бути на одній конференції, в кінці якої В.Д.Ткачук запропонував помолитись про потреби у служінні. Тоді я набралась сміливості і попросила, щоб помолились за моє бажання служити у напрямку ВІЛ/СНІД, аби Бог дав мені ясність і бачення. За мене помолився М.М Костишин з Хмельницького, немолодий, поважний служитель. Коли він підносив мою потребу перед Боже лице, він плакав. Не знаю, чи пам`ятає він ту молитву, та для мене вона досі має величезне значення. Вона стала моїм благословенням згори, і вже тоді я зрозуміла, що це служіння збагатить мене, а відтак...

На жаль, незалежне українське суспільство дало нашому народу право на «свободу», одна з яких – свобода моралі. Проте, отримавши її, більшість людей не захотіли, або не зуміли, скористатись інструкцією до неї. А результат не змусив себе довго чекати. Сьогодні Україна займає перше місце в Європі і лідируюче у світі по кількості вживання підлітками та молоддю тютюнових виробів, алкогольних та слабоалкогольних напоїв, хімічних речовин, які змінюють свідомість, виробництву та поширенню порнографічних сайтів та видань, кількості ранньої вагітності та абортів, темпам зараження на ВІЛ. І це лише видима верхівка айсберга.

За офіційною статистикою Міністерства охорони здоров я, станом на 01.10.2008 в Україні зареєстровано майже 138 тисяч ВІЛ-інфікованих громадян України, середній вік яких 15-35 років. Щодня інфікується 40-60 чоловік, а 5-8 помирає від СНІДу. Проте, за думкою лікарів, офіційні дані необхідно помножити на 10, щоб отримати наближену до реальної кількість носіїв ВІЛ, а це мільйон триста вісімдесят тисяч українців. За останній рік кількість вагітних жінок з ВІЛ-статусом тільки в Полтавській області зросла на 30%, тоді як наш регіон не є в числі лідируючих по темпам зростання захворювання по країні в цілому. Такі підрахунки вражають! Але за кожною цією цифрою стоїть трагедія, яку неможливо описати словами.

Соціальному служінню АНТИ-НАРКО-СНІД «Знати, щоб жити», яке Бог дозволив нам розпочати ще з кількома не байдужими братами та сестрами в Полтаві та області, три роки. Проте Господь рясно благословив нас і допоміг у служінні. Найперше – це інформаційні семінари в церквах, на молодіжних служіннях, в підліткових та юнацьких таборах. Також профілактичні лекції в навчальних закладах міста та області, які не залишали байдужим жодного слухача. Більше 3000 молодих людей почули правду про ВІЛ/СНІД, куріння, наркотики, про християнські принципи моралі. Багато хто з них у відгуках після проведеного тренінгу написали, що хочуть змінити свій спосіб життя, зробивши логічні висновки про ризиковану поведінку. За звичай, нам не дозволяють під час зустрічей розповідати Євангеліє, однак ми віримо, що почуті Євангельські принципи поведінки допоможуть їм свого часу зробити правильний вибір, адже коли ми йдемо на лекції, то багато християн підтримує нас молитовно, розуміючи важливість такої справи. А ще по закінченню розмови керівництво закладу дозволяє нам роздавати візитки нашого християнського телефону довіри, комп’ютерного та молодіжних клубів, в приватній розмові запрошуємо молодь до церкви. Бог благословляє нас налагоджувати чудові стосунки з учителями та викладачами, які бачать велику різницю між наповненням лекцій, які читаємо ми, і представники інших державних та громадських організацій. Неодноразово до нас звертались з пропозицією проводити й надалі виховні години та уроки етики, викладаючи інші, не менш актуальні теми стосунків та поведінки. Таким чином лекції «АНТИ-НАРКО-СНІД» ставали своєрідним «гачком». Проте ми не можемо повно використати таку можливість за браком тих Божих служителів, які б захотіли присвятити себе цій праці. Та я вірю, що це лише початок, адже попереду можуть бути необмежені перспективи.

Господь допоміг нам почати співпрацю з Полтавським обласним центром боротьби зі СНІДом, зокрема з педіатром та гінекологом. Ми організували та провели акції для ВІЛ-позитивних дітей міста та області, які особливо потребували підтримки. Почали надавати духовну та матеріальну допомогу вагітним ВІЛ-інфікованим жінкам, хворим, які знаходились в лікарнях, дітям-сиротам із статусом ВІЛ з інтернату. Підгузки для малюків, дитяче харчування, одяг, взуття, іграшки, канцелярське приладдя, засоби гігієни, ліки, вітаміни, продукти, інші подарунки. Після кількох таких акцій ЛЖВ (люди, що живуть з ВІЛ) почали телефонувати в СНІД-Центр та просити, щоб «віруючі», які робили їм подарунки, могли організувати для них та їхніх дітей зустріч, на якій вони могли б з нами поспілкуватись. Головний лікар та педіатр відреагували позитивно. Так почали налагоджуватись наші стосунки з людьми, життя яких, в більшості своїй, проходить утаємничено. Чому? Тому що понад усе, можливо навіть сильніше смерті, більшість з них боїться розголошення свого статусу, та статусу своїх дітей. Сьогодні наші свята для них, а таких ми провели 15, це не просто можливість поспілкуватись на болючі теми, не тільки відкрито сказати про свої страхи, не лише порадіти за дітей, які можуть разом з іншими співати, бавитись, грати в ігри, але почути Євангеліє, яке розповідають дитячі служителі в простій, зрозумілій і доступній формі. Адже лише Євангеліє Ісуса Христа може дати їм справжній мир, спокій і впевненість. Насправді це те, заради чого ми і розпочали наше служіння. Наше бажання досягнути Доброю звісткою зболених сердець, для яких просто неможливо буває знайти слова потіхи, при цьому віддавши їм частинку того, що маємо самі, чи то соціальний, чи духовний супровід. Через прості і довірливі стосунки у нас з’явилось багато нових друзів. Для кожного з них це маленька надія на те, що комусь є діло до їхнього горя, до їхніх проблем, до їхньої самотності у вируючому світі.

Як і раніше, СНІД на сьогодні невиліковна хвороба. Хтось може прожити з нею три роки,два, рік, а хтось місяці і дні. Інколи доводиться супроводжувати таких людей в останній період їхнього життя. Це, повірте, дуже важко, адже декому з них не виповнилось і 30. Часто це сімейні люди, після смерті яких залишаються вдови і вдівці, та найстрашніше – діти-сироти, яким по 3,4,8 років. Їхніми опікунами стають вже немолоді бабусі, та це в кращому разі. Більшість діток потрапляють в інтернати. Таких життєвих історій сотні, тисячі, та, на жаль, невтішна перспектива України буде рахуватись мільйонами. Ми розуміємо, що підтримати таких людей в останні дні, розповісти їм Євангеліє, допомогти помолитись молитвою покаяння, розповісти про Життя після життя, – це привілей від Бога, але по-людськи це дуже важко. Так само не легко знайти слова потіхи для тих, хто гірко переживає смерть своїх дітей, дружин, чоловіків, для тих, хто роками не збагне, чому мама так рано залишила їх сам на сам з життєвими випробуваннями…

Сьогодні мені часто доводиться дивитись на світ очима моїх ВІЛ-інфікованих друзів. Інколи побачене обурює, знесилює, розбиває останні надії. Проте це не лякає мене, а тільки стверджує вже і так відомі істини. Мене хвилює інше. Якою виглядає Церква, якщо дивитись на неї тими ж таки очима? Це питання інколи ставить мене в глухий кут і виникає більше питань, ніж відповідей, а відповіді не завжди бувають з Нагорної проповіді чи з притчі про милосердного самарянина. Однак я безмірно вдячна Господу, що церква, членом якої я є, благословила мене та підтримує у цьому служінні, як і багато братів та сестер з різних областей усієї України, які чули та знають про наше служіння. Всьому тому, що ми зробили, робимо, і з Божою допомогою плануємо зробити ми, в більшій мірі, завдячуємо щирим простим молитвам віруючих. Найчастіше це сестри похилого віку, діти, внуки і правнуки яких живуть за принципами цього світу, і саме ці християни готові стояти за долі своїх рідних в проломі, бачачи, подекуди, на власні очі, як знущається з них сатана. Ця підтримка особливо відчутна тоді, коли сподіватись на свої сили не просто марно, а безглуздо. Саме тоді Бог відкриває Свої джерела, щоб через нас напоїти спраглих і потішити гірких духом.

Вся наша трирічна праця була можливою ще й тому, що є християни 21 століття, які мають і любов, і співчуття, і жертовність. Нас підтримали: Асоціація «Духовне Відродження», місії «Україна для Христа», «Сумка самарянина», «Фонд Євангельського бачення в Україні», «Shepherds Foundation» (USA), Полтавське ООЦЄХБ, люди з різних церков, з різних міст, різного віку і соціального статусу. Це часто невеликі пожертви, та дякуючи їм Бог робить Свою величезну роботу.

Ми вдячні Богу за Його проведення. І коли я оцінюю те, що ми вже встигли зробити, то розумію, що цього не могло б бути, якби Сам Господь не був зацікавленим у цьому служінні. Нам відкривають там, куди ми не стукали,дають там, де ми не чекали, благословляють ті, на кого ми не сподівались. Ми бачимо рясні Божі благословення, а найбільше в тому, що Христос спасає грішників.

Ми плануємо і мріємо, інколи дуже сміливо, та головне, ми хочемо бути дієвими. Адже якщо сьогодні церква не скористається можливістю через проблему ВІЛ/СНІД досягнути багатьох категорій людей, то вона просто проігнорує повеління Господа Ісуса Христа і втратить там, де могла б придбати. І якщо ви не можете змінити весь світ, то бодай спробуйте змінити світ однієї людини, для якої шанс на спасіння – це наша любов і наше розуміння.

Лариса Овсій
2008 рік